Свій дебютний фільм на тему відсутності води в одеських квартирах Муратова перетворила на тонку психологічну розвідку про характери трьох зовсім різних людей. В центрі сюжету – чиновниця Валентина (Кіра Муратова), яка виступає на нарадах та інспектує новобудови на наявність води у кранах, ця «книжна жінка» рухається як автомат у потоці щоденних матеріальних клопотів. У свій день народження вона знайомиться з чоловіком «циганської професії» – геологом-бардом Максимом (Владімір Висоцкій).

Вони закохуються, відчуваючи, що в іншого є те, чого кожному з них бракує, але саме ці речі вони й не можуть прийняти. Валентина – його кочівний спосіб життя, Максим – її матеріалістичність та «автоматизм». Одного вечора на порозі у Валентини з’являється юна дівчина з провінції – Надя (Ніна Русланова), яку хазяйка бере до себе домогосподаркою, не знаючи, що дівчина закохана в Максима і навіть мала з ними романтичну пригоду.

Для Ніни Русланової це дебютна роль. У той час вона ще навчалася в інституті і про дозвіл на зйомки Кіра Муратова піклувалася особисто. Грати у власному фільмі Муратова не збиралася, але так гарно показувала, як виконувати той чи інший епізод, що після відмови акторки головної ролі знімальна група запропонувала їй самій втілити цей образ.

Вже у цій стрічці пізнаються характерні для творчості Муратової дивакуваті персонажі, монологи і рефрени, умовності та деяка театральність діалогів. Проте тут вони ще знаходяться на периферії основних сюжетних ходів. Стрічка могла би видатися звичайною радянською романтичною історією на тему села і міста, якби не кілька особливостей. Але саме ці «особливості» – нелінійний монтаж, «дивні» стосунки між персонажами, вільнодумні музично-поетичні вставки й перевантаження естетичними прийомами – були причиною того, що фільму дали найнижчу прокатну категорію і протягом 20 років майже ніде не показували.

13-й у списку 100 найкращих українських фільмів за результатами опитування Довженко-Центру.