Поет-солдат Володимир блукає тернистими шляхами початку Другої світової війни. Перед його очима проходять: смерть командира від куль німецького винищувача, розстріл ромів німецькими окупантами, збіднілі і потомлені люди, які, щоб вижити торгують «залишками розкоші» – самоварами, іконами і навіть білизною. Нарешті поет пристає до партизанів, які намагаються підірвати фашистський потяг.

Чи повернеться Володимир з війни, щоб долюбити, ми так і не дізнаємося. Проте тисячам і мільйонам таких поетів як він замість любові після війни залишиться лише чужа пам’ять позначена меморіальними брилами та вічним вогнем.

Попри те, що Осика на рівні з Параджановим і Іллєнком згадується у перших рядах українського «поетичного кіно», його дебютний повнометражний фільм «Хто повернеться – долюбить» часто залишається в тіні історичних досліджень кінематографу Відлиги.

Можливо, однією з причин виключення цього фільму й самого Осики з офіційного канону є несподівана суміш стилістики «поетичного кіно» з найбільш конвенційною та сакральною темою радянського соцреалістичного мистецтва того часу – темою війни. Результатом такої суміші став один з найбільш гібридних і вільних фільмів українських шістдесятих, у якому поезія кінозображення римується з віршованими монологами загиблих поетів воєнної генерації, а тема війни ледь не вперше в радянському кіно подається в негероїчному ключі політики пам’яті.