Цирульнику Свириду Голохвостому-Голохвастову не бракує світських амбіцій, але хронічно не вистачає грошей, тому він шукає вигідного шлюбу. Його вибір — “по-загранічному образована” Проня Прокопівна з 10 тисячами приданого, але насправді його серце гучно “шкварчить” від скромної красуні Галі. Розв’язку цього абсурдного любовного трикутника побачить весь Поділ разом з Кожум’яками.

Віктор Іванов, учень — по черзі — Ейзенштейна й Довженка, більшу частину професійного життя присвятив комедійному жанру, знявши “Пригоди з піджаком Тарапуньки” (1955), “Шельменко-денщик” (1957), “Ключі від неба” (1965), “Веселі Жабокричі” (1973). Після “Шельменка” за Квіткою-Основ’яненком і фільму-спектаклю “Сто тисяч” за Карпенком-Карим, “За двома зайцями” завершують його авторську трилогію екранізацій “легкої” української літератури.

Фільм планувався як чергова пересічна постановка із безпечним сюжетом з підручника-хрестоматії, однак “Зайці” отримали несподівано щасливу глядацьку доля. Щоправда, весь Союз, включно з УРСР, багато років передивлявся фільм у російськомовному дубляжі. Оригінальну українську доріжку було знайдено у Маріуполі та відновлено у 2010-х за сприяння Довженко-Центру.

“За двома зайцями” — кіно на “традиційному” матеріалі, але ніяк не архаїчне. Камера Вадима Іллєнка поводиться з експресивною розкутістю, пропонуючи модерністський, майже в дусі Івана Кавалерідзе, погляд на класичний матеріал. У 1960-х фіглярство Голохвостого, ймовірно, здавалося пародією на субкультуру радянських “стиляг” відлиги. Сьогодні ж набуває гостроти сатиричний погляд авторів стрічки (як, з рештою, і самого Михайла Старицького, автора п’єси-першооснови для фільму) на “русифікацію знизу” українського міщанства. У характерних ролях сяють корифеї українського театру пліч-о-пліч з такими несподіваними акторами епізодів, як мовчазний посіпака Голохвостого Костянтин Єршов, згодом — постановник стрічок “Вій” (1967) та “Грачі” (1982).

У 2021 році “За двома зайцями” посів 17 місце у рейтингу найкращих фільмів в історії українського кіно.