Екранізація однойменного роману Івана Франка. Невеличка карпатська громада, очолювана мудрим Захаром Беркутом, вступає у бій з монгольським військом,  яке за підтримки зрадника-боярина прямує на Захід.

“Захар Беркут” — масштабне, широкоформатне кольорове полотно. Молодий режисер Леонід Осика запросив до роботи на фільмом перевірену команду, з якою працював над попереднім фільмом “Камінний хрест“. Майже весь основний акторський склад стрічки — українські актори, що було доволі рідкісним явищем для тодішнього українського кіно, особливо історичного. Серед колективу важливо згадати історика Михайла Брайчевського, який був консультантом фільму, незважаючи на свою опальність, зокрема через трактат про Переяславську раду “Приєднання чи воз’єднання”. Історичні костюми для фільму розробила Людмила Семікіна, яку до цього виключили зі спілки художників України за підтримку дисидентів.

Сценарій та пісні для стрічки написав Дмитро Павличко. Він запропонував зовсім інший початок і кінцівку історії, а також вписав нового колоритного персонажа спеціально для Івана Миколайчука. Фабула ж роману Франка була збережена — демократична, дещо утопічна, громада спочатку протистоїть узурпації влади з боку місцевого феодала Тугара Вовка, а потім гуртується, щоб дати відсіч іноземним загарбникам. “Захар Беркут” знімали у павільйонах студії та на натурі у Карпатах і Киргизстані.

Після виходу у 1972 році стрічку зустріли прихильно, але стримано. Сергій Параджанов на сторінках журналу “Радянський екран” називав фільм “благородним і чесним”, окремо звертав увагу на його незабутню поетичну кінцівку, але критикував Осику за “деяку декоративність та відсутність філософської глибини”. Кінознавець Сергій Тримбач загадував, як стрічці дорікали надмірну американізованість, а інший дослідник кіно, Любомир Госейко, у свою чергу відзначав вплив на кіномову Леоніда Осики японських майстрів, Акіри Куросави і Канете Сіндо.