Український комбайнер Василь Білань одружується, але його весілля закінчується скандалом – хату наречених вимащують дьогтем. Щоб відволіктись від сільських пересудів і заробити гроші на потреби новоствореної сімʼї, Василь відправляється на заробітки, своєрідну колгоспну одіссею, сповнену спокус і загроз, спочатку на Поволжя, а згодом до Казахстану. 

«Женці» – знаковий для застійної радянської доби фільм. Дослідник кіно Любомир Госейко іронічно називав його «найдовшою безкоштовною рекламою комбайна “Нива”». Для режисера Володимира Денисенка «Женці» знаменували соцреалістичний розворот, що різко контрастував з його попередніми роботами – ревізією радянської кінотрадиції зображення Другої світової війни у «На Київському напрямі» (1967) і «Совісті» (1968), а також спробами творити українське інтелектуальне кіно у «Важкому колосі» (1969) і «Осяянні» (1971). 

Власне «Женці» теж мали бути складнішими і гострішими. Показово, що географія заробітчанських поневірянь героя збігається з географією штучних голодів 1932-1933 року на території Радянського Союзу. Проте навіть епізодичні згадки про голод були «уточнені» (прибрані) на етапі затвердження фінального монтажу. Також під час затвердження готового фільму був «ретельно вивірений мовний ряд». Поліфонія «Женців», яка спочатку включала українську, російську і казахські мови, зіштовхнулася із суворими обмеженнями щодо багатомовності і вимогами використовувати «общепринятые слова и выражения», особливо що стосується української. Так фільм став фактично російськомовним (єдиним в карʼєрі режисера Володимира Денисенка без українського варіанту), що лише підкреслювало плакатність і нещирість маніфестованої у стрічці дружби народів. У той же час доля комбайнера Василя, який в кінці опиняється за тисячі кілометрів від дому, викликає більше співчуття до узагальненого українського заробітчанина, ніж захоплення його декларованим інтернаціоналізмом.

Тогочасні глядачі і критики фільм прийняли схвально. Широкому загалу відгукувалися впізнавані проблеми героїв і мелодраматизм історії, критики ж піднімали на знамена своїх рецензій громадянський пафос «Женців». Стрічка вважалась безумовним успіхом Кіностудії ім. О. Довженка і була відзначена Шевченківською премією.

Довженко-Центр демонструє оцифровану копію, передану дослідником кіно Оліфером Олегом.