У межах Linoleum Contemporary Animation and Media Art Festival відбулася дискусія «Покажи мені свої скелети! Чому нам потрібно працювати з “незручною” спадщиною» за участі Альони Пензій, керівниці Кіноархіву Довженко-Центру. Говорили про те, як працювати з українською кіно- та анімаційною спадщиною, значна частина якої була створена за радянських часів.
Поштовхом до розмови стала історія з фільмом «Каїнові сльози» — стрічкою, яка після появи онлайн почала активно поширюватися російськими YouTube-каналами у пропагандистському контексті. Цей випадок показав, наскільки важливо самим досліджувати й осмислювати складні сторінки власної культурної спадщини, перш ніж хтось інший запропонує власну інтерпретацію цієї спадщини.
Під час дискусії говорили про те, як радянська система формувала кіно та анімацію, які ідеологічні й колоніальні наративи закладалися у твори та як вони можуть зчитуватися сьогодні. Зокрема, учасники розглядали образ України в радянському кіно, міф про «старшого брата», уявлення про спільну історію та культуру, а також способи, у які пропаганда працювала через сюжети, персонажів і візуальну мову.
Водночас ця спадщина не є однорідною. Поряд з ідеологічними замовленнями та цензурою існували авторські пошуки, формувалися мистецькі школи, розвивалася українська анімація. Тож важливо дивитися не лише на самі твори, а й на контекст їхнього створення, авторів та їхні історії.
Чи варто показувати студентам складні й пропагандистські фільми? Як говорити про них із міжнародною аудиторією? Як повертати українським творам їхній контекст і авторство? І як використовувати архівні матеріали для створення нових мистецьких висловлювань?
Працюючи зі спадщиною, важливо знати її, ставити запитання, бачити суперечності й знаходити власний спосіб говорити про неї сьогодні.
No results found.